огляд черкас та завершення літнього туристичного сезону

О 10:15 я розпрощався з Прилуками, відправившись на дизелі до Гребінки. Недосип, який є постійним супутником моїх подорожей, цього разу також дав про себе знати. Та до Гребінки з Прилук їхати всього півтори години, тому дрімати було ніколи, тим більше, що ввечері я вже мав бути у бабусі. За вікном пролинали чудові краєвиди півдня Чернігівщини та Полтавщини. Родючі поля колосились під блакитним небом. Далеко на горизонті ця картина нагадувала кольори українського прапору, свято якого і припало на другий день моєї поїздки. Цей день можна було назвати "дизельним", бо цілий день я подорожував на приміських поїздах цього типу. Точно за графіком дизель прибув до Гребінки. На пересадку тут було трохи більше десяти хвилин, тож милуватись полудневою станцією було ніколи, хоч до цього в таку пору доби я тут ще ніколи не був. Зазвичай, Гребінка зустрічає мене ввечері, або, навіть, пізньої ночі, та асоціюється в першу чергу з довгими пересадками. На південній стороні вокзалу, тим часом, вже почалась посадка на черговий дизель на моєму маршруті - "Гребінка — Шевченко." Цього разу, я їхав не до кінцевої зупинки, тож радів тому факту, що в спекотному дизелі доведеться провести на годину менше. Попри доволі прохолодну ніч, вдень знову було відчутно спекотно. Десь на половині дороги, дизель знову заповнився на 100 %, а перед Черкасами і взагалі важко було сказати кому гірше : стоячим чи сидячим пасажирам. Я поступився місцем літній жінці, яка стояла біля мене, а сам сподівався протиснутись поближче до відкритого вікна, у пошуках бодай якоїсь свіжості.

Близько другої години дня дизель нарешті прибув до Черкас. Місцевий залізничний вокзал виглядав доволі похмуро, тож зовсім не сподобався мені. Куди більше мене цікавили пам'ятки Черкас, адже на їх огляд було трохи більше трьох годин, що не так вже і багато. Однак, Черкаси стали першим містом, яке я оглядав не сам. Приблизно за тиждень до поїздки мені, під час тренінгу по роботі, вдалось познайомитись з двома місцевими жительками, які погодились показати мені це місто. Першою мене зустріла Тетяна, яка повела мене до Долини Троянд.

В Черкасах я був не вперше. Років з десять я приїздив сюди до маминих родичів. Однак, з тієї поїздки я мало що запам'ятав, тож за великим рахунком відкривав для себе це місто заново. Перша згадка про Черкаси датується аж 1284 роком, тож на відміну від Черкаської області, яка була заснована лише в 1954 році, її обласний центр має набагато древнішу історію. Походження назви міста ще й досі викликає суперечки, хоч перша асоціація виникає, звісно ж, з черкесами - одним з народів Кавказу. Та ця версія має багато противників, тож походження топоніму є до сих пір нерозгаданим. З 1569 по 1793 роки, місто перебувало у складі Польщі, а після її другого поділу, відійшло до складу Російської імперії. І хоч, місто активно розбудовувалось саме при імперській владі, однак щось у його сьогоднішньому вигляді нагадує, то сучасний центр Кам'янця-Подільського, то нові житлові райони Хмельницького.

Перша пам'ятка, яка зустріла мене в Черкасах - Пам'ятник-пушка на честь визволення міста, яке відбулось 14 грудня 1943 року, про що свідчить відповідний напис. У роки Другої Світової , Черкаси були важливим стратегічним пунктом, не в останню чергу, через те, що залізничне сполучення Черкащини з'єднує між собою практично усі частини України.

На вулиці Надпільній розташувався Свято-Михайлівський кафедральний собор, який хоч і не є таким древнім, як церкви тих самих Прилук, однак не позбавлений певних особливотсей. Будівництво собору було завершене на початку 21 століття, а його будівля сьогодні вважається найвищим православним собором в Україні. Неподалік від собору знаходиться пам'ятник одному з найвидатніших українців - Тарасу Шевченко. В Прилуках я бачив пам'ятник ще молодому Кобзареві, а на черкаському пам'ятнику, Тарас Григорович - вже солідний мужчина. Я не стримався аби не пожартувати, що, мовляв, поки з Прилук в Черкаси приїхав, то вже й Шевченко постарів.

Одним з найгарніших символів міста вважається Долина Троянд. Літом це місце виглядає досить розкішно, та є справжньою зеленою зоною для тих, хто хоче відпочити серед духмяних та квітучих алей. Також звідси відкривається приголомшливий вид на Дніпро. Цілком справедливо, це місце вважається одним з найпопулярніших серед туристів, та й і я, так само планував відвідати його, ще коли тільки почав складати маршрут цієї поїздки. Та не встиг я захопитись Дніпром, як з Замкової Гори вже виднівся Пагорб Слави - меморіальний комплекс зведений у пам'ять про загиблих черкащан у Другій Світовій війні. Через спеку, яка стояла в той день, викарабкатись на верхівку гори мені було ліньки, хоча якщо наступного разу буду в Черкасах, неодмінно це зроблю.

Далі у складі моїх супроводжуючих відбулась заміна і тепер вже разом з Іриною я пішов оглядати найкращі архітектурні пам'ятки центральної частини міста, паралельно з тим, слухаючи цікаві факти про історію та сучасність Черкас.

Головною місцевою локацією, де має сфотографуватись кожен поважаючий себе черкащанин та гість міста, вважається Блакитний палац. Так у Черкасах називають будівлю колишнього готелю, яка була побудована в кінці 19 століття. Недалеко від Блакитного палацу розташована ще одна архітектурна візитівка міста - будівля РАЦСу. Не здивуюсь, якщо в Черкасах велика кількість одружень та розлучень, бо до такої гарної будівлі хочеться повертатись ще і ще. Так само як і Блакитний палац, будівля РАЦСу відноситься до архітектури 19 століття. Якось двозначно би звучало, якби я сказав, що моя подорож в Черкасах закінчилась в РАЦСі, тож на останок я ще встиг сфотографуватись біля пам'ятника Василя Симоненка - одного з найяскравішх представників "шестидесятників", потужного стилю в українській літературі другої половини двадцятого століття.

На цьому моя екскурсія Черкасами добігала свого кінця. Їдучи на автобусі до залізничного вокзалу, я відверто жалкував, що поїздка завершується, адже на цьому я прощався не лише з Черкасами, а з літніми подорожами загалом. Очевидно, цей факт неабияк заставив мене замислитись, бо перед виходом з автобусу я трохи "завтикав" та добряче огрів краєм рюкзака кондукторшу, яка сиділа на сидінні поруч. Однак, зівати було ніколи, бо до останнього дизеля на моєму маршруті залишалось менше двадцяти хвилин. Придбавши квиток, я в думках попрощався з Че (так називають Черкаси місцеві жителі), та й з літом також. На другу колію прибув той самий, вже легендарний дизель "Шевченко - Гребінка". А після його відправлення, на посадку подали дизель до Христинівки, на якому я і поїхав до бабусі. Хоч, той день і був передсвятковим, дизель не був здвоєним, тобто їхав звичайний чотирихвагонний поїзд. Хоча, маршрут Черкаси - Христинівка і користується великим попитом серед пасажирів, місцева дирекція Укрзалізниці не вважала за порібне пустити здвоєний дизель, внаслідок чого, пасажири брали сидячі місця ледь не штурмом. Я вже був готовий простояти всю дорогу, однак, все ж знайшов вільне місце, присівши з самого краєчку лавочки.

Всю дорогу я думав про ті міста, в яких був цього літа. Кожне з них подарувало мені масу нових емоцій та вражень. Попереду чекало ще кілька днів у бабусі, а потім - повернення додому. Милуючись з вікна заходом сонця, я був у дещо пригніченому стані. Однак, згадуючи всі відвідані цього літа міста я був переконаний, що подорожі на цьому не завершаться. Прилуки та Черкаси подарували мені масу нових вражень, тож я знав, що згадка про них, в майбутньому, стимулюватиме на нові подорожі Україною.