Подорож до найатмосфернішого міста України. Чому ПОЛТАВА НАЗАВЖДИ ЗАЛИШИТЬСЯ У ВАШОМУ СЕРЦІ?

О 20:05, я розпрощався з Кременчуком, відправившись на електричці до Ромодана. Попереду на мене чекала ціла ніч поневірянь по станціям та електричкам, однак вже вранці я мав бути у Полтаві. Чудова прогулянка Кременчуком додавала оптимізму, тож мені, за великим рахунком, було все одно, висплюсь я чи ні. Головне – благополучно дістатись до Полтави, а там нудьгувати точно буде ніколи. А поки ж, я їхав по черговому новому для мене напрямку. Спекотний день нарешті змінила вечірня свіжість, тож милуючись краєвидами за вікном, я відчував цілковите умиротворення. Нарешті, розпочалась та Полтавщина, якою я собі її і уявляв до початку поїздки. Глобино, Веселий Поділ, Шишаки... Деякі станції я навіть знав раніше, хоч цією гілкою і їхав вперше. За вікном вже починало темніти, однак, така атмосфера додавала особливих відчуттів. Решту дороги, я виглядав у відчинене вікно, намагаючись розгледіти максимум з того, що проносилось повз та показувалось з темряви.

О 23 годині електричка «Кременчук – Ромодан» прибула до кінцевої станції свого маршруту. Що ж представляє з себе Ромодан? Загалом, - це селище міського типу, що знаходиться у Миргородському районі. Так само, як і Гребінка, яка чекала на мене далі, Ромодан відомий в першу чергу завдяки залізниці, оскільки, станція, яка тут знаходиться, є важливим вузлом на шляху до Полтави, Кременчука, Києва та Бахмача. Населення складає трохи менше трьох тисяч осіб. Однак, у самому селищі я так і не був, хоч, і зупинявся на цій станції ще й по дорозі додому. Хоча, саме тут мені, волею обставин, довелось познайомитись з колишнім в'язнем, який поділився зі мною своїми проблемами, з якими стикнувся на волі. Взагалі, я людина товариська, тож уважно та з розумінням слухав історії цього чоловіка. Хоча, зізнатись, нові знайомства під час подорожей я уявляв дещо інакше. А поки, переді мною стояв вибір : залишитись у Ромодані майже до 4 ранку, чи скоротати час за тим, щоб проїхатись до Гребінки, електричкою, яка ішла якраз з Полтави, а після 20-ти хвилинної зупинки, повертались у зворотньому напрямку. Стирчати у Ромодані пізньої ночі мені не дуже хотілось, тож я вирішив трошки покататись, до того ж, квиток до Гребінки за студентським квитком коштував всього 6 гривень.

Вже за півгодини, електричка «Полтава – Гребінка» прибула на південну сторону вокзалу. Попри досить пізній час, вона була заповнена майже на 100%. Нічого проти я не мав, так, навіть, бадьоріше їхати, навіть попри те, що більша половина пасажирів солодко спала. Що мене здивувало в дорозі, так це відмінне 3G покриття. Так як за вікном було вже нічого не розгледіти, я вирішив скоротати час, переписуючись з друзями. Так от, до мого подиву, інтернет з'єднання не зникало навіть коли ми їхали далеко від населених пунктів. Дорога до Гребінки займала близько 2-х годин, які, однак, з наявністю інтернету та улюбленої музики в навушниках, пройшли практично непомітно. О 1:40, електричка прибула в Гребінку. Як я вже казав, зупинка тут близько 20-ти хвилин, тож не хотілось увесь час висадки/посадки просидіти всередині, тому я вийшов на перон перекурити. З паралельної сторони вокзалу відправлявся дизель до Ніжина. Мені знов згадалась перша поїздка… Однак, філософствувати часу особливо не було, до того ж, відчувалась нічна прохолода, тому я поспішив всередину вагону. Це була остання моя пересадка на сьогодні!

Пасажирів було не так багато і всі вони зосередились в одному вагоні. Я, в свою чергу, мав необачність сісти практично навпроти циганів, які за словами пасажирів, часті гості цієї електрички, особливо зимою. Спочатку я і не помітив, що це – цигани, до того моменту, поки вони не почали сваритись між собою. Їх було четверо: чоловік, дві жінки – молода та більш старшого віку і маленька дитина. Важко судити, родичі вони між собою чи ні, однак сварились неначе закляті вороги. Дещо смішним було те, що говорили вони на своїй мові, однак задля обзивань використовували універсальну мову російського мату. І це все при маленькій дівчинці, яка сиділа поруч з ними, та лише сміялась з чергового «красного» слівця. Це дійство було мені зовсім не до вподоби, тож я пересів подалі, в інший кінець вагону. Тут було набагато спокійніше. Практично всі пасажири вже спали, лише один хлопець, трохи старше мене, якось нервово озирався навкруги. Як виявилось пізніше, у нього не було ні грошей, ні квитка, тож контролерка хотіла висадити його з електрички. Як би хлопець не благав, вона стояла на своєму. Від цієї сцени, прокинувся чоловік, який спав на сусідній лавці. «Нате вже ці 10 гривень, відчепіця від хлопця, та дайте поспать», - такою і була фінальна фраза цього дійства. На годиннику була вже 2:30 ночі. В Полтаву електричка мала прибути о 6-й ранку, тож я вирішив хоча б спробувати трошки подрімати. Не знаю, чи проспав я в сумі хоча б годину, однак коли за вікном почало світати, я не міг встояти перед таким. І знову паралелі з першою подорожжю, коли від сну мене також відірвали прекрасні краєвиди. Для решти пасажирів, все це було, напевно, звичним, бо на цілий вагон, не спав лише один я. Навіть, той хлопчина, врятований «десяткою» від любителя поспати, солодко дрімав, обпершись на край сидіння. Загальне пожвавлення почалось лише коли до Полтави залишилось десь з пів години.

Якщо вам коли-небудь випаде нагода їхати до Полтави залізницею, зверніть увагу на те, що в цьому місті два головних вокзали – Полтава Київська та Полтава Південна. Я їхав до Полтави Київської, оскільки вона знаходилась, як мені здавалось, ближче до центру міста. Як завжди, знайомство з містом починається з вокзалу, однак в Полтаві я, чомусь, так і не сфотографував його, не заліз на пішохідний міст, а лише бігло оглянув внутрішнє приміщення у пошуках гарячих напоїв. Підкріпившись булочкою з чаєм, я поспішив у напрямку центру міста. Хтось ішов на роботу, хтось у якихось термінових справах, а я ж – на екскурсію! Попереду мене чекали майже 10 годин у одному з наймістичніших міст України. Саме так нарекли Полтаву ще кілька століть тому. Зізнаюсь чесно, особливої містики я тут не відчув, бо в цьому місті панує зовсім інша – набагато позитивніша енергетика. Полтава має якусь свою особливу та неповторну ауру. На підсвідомому рівні – це місто залишило найбільший відбиток на сенсорній карті мого мозку, оскільки все побачене та відчуте тут, я пам'ятаю так, ніби це було вчора. А я ж , тим часом, звернув на вулицю Соборності, яка мала привести мене до Круглої Площі – одного з символів Полтави. Першою скульптурою, яку я побачив в Полтаві, став пам'ятник Миколі Ватутіну – генералу армії та Герою Радянського Союзу. А вже буквально через кілька сотень метрів, я дійшов і до центральної площі міста.

Кругла Площа або Корпусний сад, за іншою назвою, справжнісінький символ та гордість міста. Закладена площа була у 1804 році, однак навіть до цього, це місце було свідком захоплюючих історичних подій. Саме на цьому місці, відбулась зустріч армії Петра Першого з місцевими жителями після перемоги над шведами. Загалом, Полтавська битва, навіть сьогодні є одним з історичних символів міста, а згадки про неї можна зустріти в різних куточках міста. Однак, пам'ятки пов'язані з цією подією чекали мене ще попереду, а поки, я милувався Монументом Слави, який височів у самому центрі площі. У Полтаві досить легко заблудитись, оскільки від центральної площі, ніби промінці від сонця, відходять 8 вулиць, тож я орієнтувався по голові орла, який прикрашав верхівку монументу. Так я знав, що орел дивиться у сторону вулиці Соборності, тож, повертаючись потім на вокзал, своє місцезнаходження з'ясовував саме так. Сама ж Кругла Площа виглядала доволі затишно. Алеї, які проходили повз неї, додавали цьому місту кольорів, завдяки висадженим поруч квітам. Оскільки часу в мене було вдосталь, я спокійно надихався ранковою Полтавою.

Скориставшись інтернетом, я звичайно міг би одразу знайти шлях до головних вулиць та пам`яток міста, однак мені було цікаво подивитись і ті вулиці, повз які, турист з обмеженою кількістю часу, пройшов би осторонь. Тому, я йшов, за великим рахунком, навмання. Так, звичайно ж, загубитись іще простіше, однак я старався йти, або ж виключно прямо, або ж, орієнтуватись по назвам вулиць. Житлові квартали Полтави ніби і нагадували, то відомі одеські дворики, а то й квартали кременчуцькі, однак виглядали доволі самобутньо. Зазвичай, спальні райони чи не кожного міста виглядають доволі сіро та тьмяно, однак у Полтаві таких відчуттів не було. Можливо, спрацював ефект «нового міста», коли все сприймається по-новому і не знаєш, що очікує на тебе далі. За цей час, що я бродив незнайомим для себе вулицями, довелось побачити і дещо цікаве. Наприклад, пам`ятник народній артистці України – Раїсі Кириченко.

Пам`ятаєте, про паралелі з Кропивницьким у містах, в яких я буваю? Взагалі, Полтава мало чим схожа на наше місто, принаймні, мені так видалось, однак тут також є Критий Ринок, до якого я і дійшов. Напевно, на цьому всі паралелі і закінчуються. Так само, як і закінчив я, гуляти вулицями, на які не планував заходити.

Далі на мене чекала, так би мовити, Полтава літературна, оскільки я вийшов до пам`ятника Івану Котляревському – основоположнику нової української літератури. Згодом, мені ще й вдалось побувати у музеї-садибі Котляревського, однак про це я розповів трошки пізніше. А поки ж я вийшов до пам`ятника Марусі Чурай – одній з найбільш загадкових постатей в українській історії та літературі, яка за переказами жила саме в Полтаві. Однак, точних біографічних даних, пов`язаних з її ім`ям дуже мало, тож особистість Марусі Чурай є в прямому сенсі легендарною. Далі я пішов до пам`ятника людині, яка також є одним із символів Полтавщини – Миколі Гоголю. Однак, Полтаву Гоголь не дуже любив. Тут він прожив лише два роки – з 1818 по 1820, навчаючись в Полтавському училищі, разом із своїм братом Іваном, який був хворобливим хлопчиком і помер у 1819 році. Очевидно, ця подія закарбувалась у свідомості ще зовсім юного Миколи Гоголя, та залишила не найкращі спогади про Полтаву, оскільки про цей період свого життя письменник не згадував ні в листах, ні тим паче в творах. На відміну від Миргорода та Петербурга, які Гоголь згадував та описував у своїх творах, Полтава у творчості Миколи Васильовича не ідентифікується. Хоча, за висновками деяких дослідників творчості Гоголя, в своїх творах він описував це місто, без прив`язки до конкретної назви.

Що ж представляла з себе Полтава тоді, коли Микола Гоголь ще зовсім маленьким хлопчиком приїхав на навчання? На початку 19 століття, це місто ще й досі жило подіями Полтавської битви, від завершення якої пройшло вже ціле століття. Згадки про цю подію зустрічались чи не на кожному кроці. Місцеві ж чиновники уперто намагались копіювати у всьому Петербург – столицю Російської імперії, тож тогочасна Полтава була позбавлена власної ідентичності. Однак, саме в цей час місто переживало своєрідне переродження і з міста, яке було одним з не багатьох на теренах імперії, перетворювалось у місто з власною історією та її персонажами, що пов`язано не в останню чергу і з творчістю вищезгаданого Івана Котляревського.

Надихнувшись літературними героями Полтави я попрямував до Соборного Майдану – старовинної площі, яка знаходиться на Івановій Горі, та містить багато цікавих пам`яток. Зовсім поруч від цього місця, знаходиться Пам`ятник на місці відпочинку Петра Першого. Пам`ятник збудований на місці дому, в якому російський цар зупинявся на другий день після Полтавської битви. Однак, не забувають у Полтаві і про славне козацьке минуле, про що свідчить Пам`ятник козацької слави, відкритий у 1994 році. В Полтаві все пов`язано між собою, оскільки цей пам`ятник було відкрито на честь 225-річчя від дня народження Івана Котляревського, на тому місці, з якого відкривається шикарний вид на місцевість над Ворсклою, де за переказами і жила Маруся Чурай. Такі історичні переплетіння не можуть не вражати. Намагаючись розкласти все це по поличкам у своїй голові, я вийшов і до самого Соборного Майдану, який зустрів мене пам`ятником Івану Мазепі. Імперська та радянська історіографія перетворила його у зрадника, який у Полтавській битві перейшов на сторону шведського короля, підставивши тим самим Петра Першого. Не будемо давати ніяких оцінок цій події, залишивши її на розсуд істориків, однак сам факт увіковічення українського гетьмана у місті, яке в минулому асоціювалось виключно зі славою Петра Першого та торжеством російської армії, дає привід щодо переосмислення причин вчинку Мазепи та підходу до вивчення Полтавської битви загалом.

Одним з головних символів Полтави є Біла альтанка, або Ротонда дружби народів, як називали її у радянський час. ЇЇ було споруджено у 1909 році на честь 200-річчя, знову ж таки, Полтавської битви. Однак, свого первозданного виду ця пам'ятка не зберегла, бо була розібрана німцями під час Другої світової війни. Відновили ж пам'ятку у 1954 році, присвятивши 300-річчю Переяславської ради. Тому, за часів СРСР, альтанку пафосно назвали Ротондою дружби. Сьогодні це місце корисується великою популярністю, як серед місцевих жителів, так особливо і серед туристів. З майданчика, на якому розташована альтанка вікриваються прекрасні краєвиди, тож це місце по праву справедливо можна назвати візитівкою Полтави.

Поруч з Білою альтанкою знаходиться пам'ятник ще одному символу Полтавщини - галушкам. Можливо, Микола Гоголь і не описав тогочасну Полтаву, зате епізод із славнозвісного екранізованого твору "Вечори на хуторі поблизу Диканьки", коли Пацюк силою думки доправляв галушки із миски до свого рота, сьогодні знають всі. Саме цей епізод згадався мені, коли я фотографував пам'ятник. Саме тут, на Собоному майдані, я і стояв з таким же широко відкритим ротом, як і коваль Вакула, коли Пацюк "почастував" його галушкою. Загалом, "Вечори на хуторі поблизу Диканьки", особисто для мене, найгеніальніша річ із того, що я коли-небудь читав. Саме після цього твору, а потім і фільму, я почав сприймати Полтавщину по-особливому.

Оглянувши Свято-Успенський кафедральний собор, який відноситься до одного із зразків козацького бароко, а також був свідком багатьох визначних подій, я зупинився біля Музею-садиби Івана Котляревського. Я чомусь сумнівався заходити всередину чи ні, однак, хто його знає, коли я буду в Полтаві наступного разу, тож подивувавшись своїм ваганням, я зайшов на територію садиби. Квиток коштував 20 гривень, зйомка стільки ж. Я ніби відчував, що колись буду писати про це статтю, тож не поскупився на оплату фотозйомки. Екскурсія, однак, була мені не по кишені, але контролерка, яка видавала квитки оцінила мою допитливість, тож дозволила безкоштовно приєднатись до групи туристів, які приїхали в Полтаву з Закарпаття. Якщо чесно, до того часу, я вже ніби обухом був вдарений від нової інформації, тож про музей пам'ятаю зовсім мало. Однак, тут розповіді тут будуть зайвими, бо це, якраз одне з тих місць, які потрбіно побачити на власні очі.