Просторами Кіровоградщини: чим порадує туристів містечко помічна?

Поки місто лише прокидалось від сну, впевненим кроком я поспішав до залізничного вокзалу. Всередині було трепетливе відчуття пригоди та, навіть, певної авантюри. Ще з самої ночі думки про майбутню подорож хвилювали мою свідомість, від чого, довго не вдавалось заснути. Ще б пак! Не кожного дня доводиться вирушати в таку далеку дорогу, до того ж ще й взимку, коли здається практично все навколо не сприяє подорожам. Та й, скільки разів до цього погода безжально руйнувала мої плани, а синоптики, здавалось, кожного разу ніби сміялись з мене, віщуючи все нові й нові складні погодні умови.

Однак, мої терпіння таки були винагороджені. Нарешті прогноз погоди показував таке бажане припинення опадів та потепління. І хоч безпосередньо в день виїзду мороз ще кусав за щоки, але це вже не мало ніякого значення, адже ступивши на перон кропивницького вокзалу, я чітко для себе усвідомив, що зворотньої дороги вже нема і попереду на мене чекає три дні подорожей Україною. На вокзалі до цього я був цілих півтори місяці тому, ще під час останньої поїздки на західну Україну. Здавалося, що від того часу пройшла вже ціла вічність, так багато всього сталось за той час. Але подорожі — це така ж сама залежність, яка час від час потребує своєї задоволеності, тому не зважаючи на всі ризики та складнощі, я кинув сам собі виклик, поставивши досить амбітну мету - відвідати 7 міст за 3 дні. Загалом, маршрут моєї подорожі виглядав так : Кропивницький — Помічна — Подільськ — Вапнярка — Жмеринка — Вінниця — Коростень — Житомир — Фастів — Миронівка — Чорноліська — Кропивницький.

Атмосфера передсвітанкової станції дещо заспокоїла мене. Взагалі, прогулянка залізницею є для мене свого роду медитацією, яка щоразу додає сил та натхнення. Цього разу особливих вагань щодо поїздки в мене не було і я цілком усвідомлював на що йшов, відправляючись у цю подорож. Зважаючи на складний маршрут, усі його деталі були продумані до дрібниць, хоч, звичайно ж, існували певні ризики того, що все може піти не за планом. Однак, це лише додавало подорожі якогось присмаку авантюризму, який також є важливою складовою туризму.

Запізнившись на 10 хвилин електричка "Олександрія — Помічна" нарешті показалась з-за повороту. Попереду на мене чекало майже дві години у помічнянському напрямку, яким я їхав усього другий раз. Так вже склалось, що Знам'янка є набагато зручнішим транзитним вузлом для мене ніж Помічна, але цього разу "хвиля" моєї подорожі пролягала саме по південній частині Кіровоградщини, що і стало чудовою нагодою ближче познайомитись з цією місцевістю, хоча б споглядаючи її з вікна електрички. Вартість білету до Помічної за студентським квитком складає всього 12 гривень. За майже 90 кілометрів шляху, ціна більш ніж адекватна. Для порівняння, квиток на автобус в тому ж напрямку, обійдеться майже у 100 гривень. А найцікавіше те, що на дорогу автобус витрачає ті ж самі 2 години, що й електричка. Тому, як бачимо, переваги залізничного сполучення тут більш ніж очевидні, тим паче взимку, коли залізниця є більш надійнішою за автотранспорт, до того ж, особливо не залежачи від погодних умов. Власне тому, подорожі електричками та приміськими потягами — це не лише залізнична романтика, а ще й — куди-більш практична спрямованість.

Збавляючи хід електричка заходить у горловину станції Помічна. Нарешті я отримав змогу познайомитись з нею поближче. Одразу після висадки багато пасажирів поспішили на приміський потяг до Вознесенська, який ще чекав нашу електричку на сусідній колії, хоч більшість же людей одразу рушили до пішохідного моста, який з'єднує між собою дві половини міста. Та мені поспішати було нікуди, адже пам'ятки Помічної починаються ще на території самої станції, завдячуючи якій, власне, і з'явилось містечко. А сталося це у 1911-1912 роках, під час будівництва залізниці Одеса — Бобринська (нині станція Тараса Шевченка), коли на станції було збудовано вокзал, а навколо нього почало виникати поселення. Хоч, залізниця через Помічну була прокладена ще задовго до того, аж у 1868 році, під час продовження першої залізниці на території України, Одеса — Балта, до станції Кременчук. Тоді станція, що тут знаходилась, мала назву Герасимівка, навколо якої, до речі, також існувало крихітне поселення усього на 9 хат.

Сьогодні ж, Помічна є одним з найважливіших залізничних вузлів на території Кіровоградщини та центральної України загалом. Як бачимо, залізничне полотно не є особливо примхливим і його вузол може утворитись навіть у такому нічим не примітному містечку як Помічна, про яке, за відсутністю залізниці, можливо мало хто б знав. Помічна є станцією острівного типу, тобто з обох її боків розташовані пасажирські перони, яких тут два — Бахмачський та Кіровський. Будівля вокзалу здалеку виглядає досить гарно, особливо ввечері, однак варто лише підійти поближче, як помічаєш на її стінах тріщини, які свідчать про необхідність косметичного ремонту будівлі. Зате всередині, вокзал виглядав комфортно та зручно. Просторий зал очікування не став прихистком для безхатьків, принаймні вдень, що дозволяло перепочити з комфортом. Всередині залу очікування знаходиться невеличка історична довідка, яка розповідає про історію міста та станції. Переконавшись у тому, що мій наступний пересадочний потяг до Подільська відправлятиметься за розкладом, я не став довго засиджуватись у вокзалі, а пішов оглядати станцію та саме місто.

Головною пам'яткою, що знаходиться на станції є, звичайно ж, паровоз та вагон-музей. Втім, мені не пощастило, адже музей в той день був зачинений. Щоправда, судячи з кучугур снігу, які лежали поруч з вагоном, стало зрозуміло, що відкривали його востаннє ще дуже давно. І дійсно, як мені потім вдалось з'ясувати, застати вагон-музей працюючим — це велика рідкість та удача, навіть не зважаючи на графік роботи, який висить на вході у вагон. Та хоч всередину музею потрапити не вдалось, особливо від того я не засмутився, адже паровоз і вагон — вже самі по собі історичні експонати, 1949 та 1917 років побудови відповідно. Зробивши кілька фотографій з пішохідного мосту я відправився на оглядини і самого містечка.

Оскільки вокзал знаходиться в центрі міста, відповідно місцеві пам'ятки знайти було не важко, тому Помічна стала прикладом міста де, не я шукав пам'ятки, а пам'ятки знайшли мене самі. Про те, що історія міста напряму пов'язана з залізницею свідчив відповідний стенд, в якому коротко розповідалось про періоди історії міста, починаючи від заснування і до сучасності. Згідно з цим плакатом мені вдалось дізнатись, що населення Помічної складає близько 10 тисяч осіб, а також познайомитись з іменами видатних жителів міста.

Одразу через дорогу від вокзалу, в скверику, і розташувались головні пам'ятки центральної частини міста. Через снігопади, які допікали Помічну останні тижні, дістатись до них було не так вже і просто. Однак, деякі з них неабияк потішили мене. Особливо — місцева подоба Ейфелевої вежі. Тепер я сміливо можу сказати, що бачив її, і нехай не в Парижі, а в Помічній, але факт залишається фактом. Взагалі, Помічна склала враження достатньо позитивного та патріотично налаштованого містечка. У цьому плані, мене дуже порадували місцеві настінні малюнки та графіті, які здебільшого присвячені патріотичній тематиці. А дороговказ на "Маскву" біля пішохідного мосту хоч і може видатись комусь провокативним, однак я поставився до цього виключно з гумором.

Та все ж, Помічна приховала від мене свою головну пам'ятку — водонапірну башту, збудовану у 1934 році за проектом В.Г. Шухова. На жаль, відшукати цю пам'ятку я не зміг, про що трошки шкодую, адже унікальність цієї водонапірної башти заключається в тому, що на сьогодні вона є однією з одинадцяти вцілілих башт (із 200 оригінальних), збудованих за проектом Шухова. В Полтаві, наприклад, унікальність подібної башти не оцінили, тому її було демонтовано. Звичайно, сьогодні башта не використовується за призначенням, але вона є справжнім символом минулого міста. Подібну млину Зигварда Варшавського у Новоукраїнці, водонапірна башта Помічної зберегла чимало життів місцевим жителям в роки голоду, адже працюючи на її будівництві, можна було отримувати бодай якусь їжу, для порятунку своїх сімей. Ще один цікавий факт свідчить про те, що відступаючи з міста, німці хотіли підірвати башту, але після вибуху, вона, нібито піднявшись угору застигла на місці і знову осіла на свої пошкоджені опори.

Пройшовшись центральною вулицею міста, я знову вийшов до вокзалу, якраз під час початку посадки на дизель-поїзд до станції імені Тараса Шевченка. Провівши його поглядом у напрямку вихідних світлофорів станції, я відправився грітись у будівлю вокзалу, а заодно і підкріпитись провіантом, який взяв із собою з дому. Чого чого, а їжі в дорогу я явно не пошкодував, адже під кінець прогулянки Помічною в мене, навіть, почала боліти спина від тих дарів, що я взяв з собою в дорогу. А що ж до самого містечка, варто відзначити, що воно справило на мене позитивне враження. Не скажу, що тут аж занадто багато пам'яток, але як для разового огляду, їх цілком достатньо, та й деякі з них є доволі унікальними. І хоч, мені не вдалось побувати всередині вагону-музею та побачити водонапірну башту, однак все це стало прекрасним приводом для того, щоб продовжити знайомство з Помічною в майбутньому. Далі ж на мене чекала посадка на приміський поїзд до Подільска та майже 4,5 години просторами Кіровоградщини, Миколаївщини та Одещини.