Частина кропивницького у центрі хмельницького. Чим вразить місто на поділлі?

Приблизно після п`ятої години ранку, в приміщенні вокзалу почали збиратись люди. Очевидно, всі вони чекали на дизель до Хмельницького. Хоч, з одного боку, велика кількість пасажирів і спонукала думати про те, чи вдасться зайняти сидячі місця у вагоні, однак, з іншого боку, після того, як всю ніч на вокзалі було практично безлюдно(якщо не рахувати безпритульних, які спали на іншій стороні залу очікування), подібне пожвавлення потихеньку відганяло сонливість. Десь біля шостої ранку, ми поспішили до каси, де придбали квитки. До прибуття дизеля залишалось приблизно 40 хвилин. Після 8 годин, проведених на вокзалі, вони промайнули майже як одна мить. О пів на сьому, оголосили про те, що дизель прибуває на станцію. Увесь натовп дружно поспішив в сторону виходу, намагаючись стати так, щоб знаходитись поблище до дверей дизеля. На вулиці було достатньо прохолодно. Моєму другові, Володимиру, навіть в куртці та військовій парці поверх неї було холодно. Про себе, в тоненькій курточці взагалі буду мовчати. Тоді, мені згадалось відчуття з першої моєї подорожі, коли прохолодного літнього ранку в Ніжині, мене всього трусило, як від холоду, так і від недоспаної ночі. Натовп на платформі стояв відносно спокійно, однак, як виявилось, це було затишшя перед бурею. Тільки-но двері дизеля відкрились, увесь натовп поспішив в середину, розштовхуючи всіх і все на своєму шляху. Чоловік, який стояв позаду нас, помітивши, як група бабусь виштовхувала назад юнака, якому вдалось протиснутись перед ними, іронічно прокоментував цю ситуацію : «Дівчатка, сьогодні ж не 8 березня! Не задушіть там бідолаху!» Паніка бабусь виявилась передчасною, оскільки місць всередині вагону вистачило усім.

До Хмельницького дизель мав їхати приблизно 3 години. Тут, до мене повернулось ще одне відчуття, знайоме з будь-якої моєї подорожі, коли після безсонної ночі, зранку просто засинаєш на ходу. Цього разу, я, навіть подумав, що такий жахливий моральний та фізичний стан вранці – занадто велика жертва, навіть, зважаючи на все те побачене вчора. Загалом, зі мною часто таке буває, коли стикаючись з якоюсь неприємністю в дорозі, я обіцяю собі, що ця подорож точно буде останньою, однак, як бачите, подорожі мої продовжуються, оскільки з часом, такі маленькі неприємності забуваються, а згадується лише все те найкрутіше, що вдається побачити під час подорожі. В Гречанах, де ми були вчора, дизель зупинився на 20 хвилин. Цей час ми згаяли за невеличкою прогулянкою по перону, для того, щоб трошки розімнятись та перебороти сонливість. Після Гречан, до Хмельницького залишалось проїхати ще дві зупинки. За цей час, ми з другом з`ясували, що зовсім не маємо планів на те, що хочемо побачити в Хмельницькому. Чесно кажучи, після Кам`янець-Подільського, мало вірилось в те, що Хмельницький зможе нас чимось здивувати. Тому, не маючи ніяких планів, маршрутів та орієнтирів, ми вирішили йти туди, куди ноги ведуть. На диво, така незамислувата тактика спрацювала майже на 100%, оскільки таким чином нам вдалось побачити чимало місцевих пам`яток.

Близько 10-ї години ранку наш дизель прибув на вокзал Хмельницького, який ми вже встигли трошки оглянути вчора. Із зворотнього боку вокзалу, нас зустрічав пам`ятник, як не важко здогадатись, Богдану Хмельницькому. Оскільки на пероні вокзалу куріння вокзалу суворо заборонене, при чому не тільки на словах, пам`ятник гетьману зібрав біля себе усіх курців. Курити на голодний шлунок – не найкраща забава, тож ми вирішили десь трошки підкріпитись. Оскільки, всі запаси взяті з дому, вже були нами спустошені, довелось шукати місце, де б можна було трошки поповнити запаси їжі. На щастя, поруч з вокзалом знаходився кіоск, в якому ми взяли по хот-догу та стаканчику кави. Такого сніданку цілком вистачило для того, щоб втамувати голод та відчути прилив сил та енергії.

Хоч ми і не знали в якому напрямку нам іти, однак особливо через це не засмучувались. Попереду у нас було близько 8-ми годин, тож до центру рано чи пізно все рівно вийшли б. Першим, що впало в око в Хмельницькому стали сучасні новобудови. На відміну від старих будинків радянської епохи, вони виглядають набагато привабливіше, додаючи місту кольорів. До центральної частини міста ми вийшли достатньо швидко, хоч і не одразу, добравшись туди не напряму, а обійшовши через прилеглі до центру вулиці. Так було навіть цікавіше, оскільки ми змогли подивитись і те, що так би мовити не потрапляє до туристичних путівників. Взагалі, тому я і люблю гуляти по будь-якому місту без усіляких гідів та екскурсій, для того, щоб самому для себе скласти враження. До того ж, якщо звернути десь не туди, можна побачити місто зовсім з боку, при чому не найкращого боку. Не можу запевняти, що бачив повністю увесь Хмельницький, це було б неправдою, однак, роблячи висновки із усього побаченого, можу сказати, що місто виглядає добре організованим та спланованим. Якщо ви справді любите подорожувати, раджу вам подивитись на YouTube авторську передачу «Україна без грошей», якою я надихався перед власними подорожами. Вже по дорозі додому я згадав слова ведучого цієї програми, який після своєї подорожі до Хмельницького сказав, що це місто має усі шанси в недалекому майбутньому стати одним з найперспективніших в Україні. Тоді я не повірив цим словам, бо стереотипно для мене Хмельницький асоціювався лише зі знаменитим місцевим ринком, а в плані архітектури чи планування сприймався як типове місто радянського періоду, в найгіршому сенсі цього слова. Однак, черговий стереотип зруйновано і я з упевненістю можу підтвердити, що Хмельницькому є і буде чим пишатись.

З точки зору архітектурних пам'яток Хмельницькому також є чим похвалитись. Особисто мене вразив пам'ятник в честь воїнів, які полягли у Афганістані, а також, загиблим під час Революції Гідності. Приємно було побачити пам'ятник Тарасу Шевченко. Інколи мені навіть цікаво зібрати фотографії Кобзаря з різних міст. В одному з парків, нам трапився бюст Івана Франка. В минулій частині я говорив про незвичайні мурали Кам'янець-Подільського. В Хмельницькому також є дуже гарні та захоплюючі настінні малюнки. Милуючись цим всим, ми раптом вийшли на вулицю, яка вела до центральної площі міста і була схожа на кропивницьку Велику Перспективну практично к дві краплі води. Зізнаюсь чесно, до цього я якщо і порівнював Хмельницький і Кропивницький, то виключно з негативного боку, при чому негатив я вбачав як в одному, так і в іншому місті. А коли після площі ми звернули на пішохідну вулицю, яка була один в один як Дворцова, у нас ледь мову не відняло. Ми почали жартувати про те, що зараз піднімемось до універу(маючи на увазі ЦДПУ), а звідти будуть йти одногрупники та викладачі з пар. І дійсно, жарти жартами, однак побачити частинку Кропивницького на Поділлі було достатньо приємно. Однак, схожість між Дворцовою та Проскурівською, а саме так називається пішохідна вулиця Хмельницького, закінчилась, коли ми побачили підземний перехід, яким можна було перейти на іншу сторону вулиці. Пішохідні переходи Хмельницького схожі на київські, адже всередині нагадують міні торговий центр. Коли я згадав про підземний перехід у Кропивницького, стало навіть трохи сумно. По секрету зізнаюсь, що чим більше бачу нових міст, тим більше засмучуюсь в своєму. Можливо це тому, що я бачу його щодня і воно мені приїлось, однак в інших містах, чомусь, в першу чергу згадуються лише недоліки власного, особливо коли їх порівнюєш…

А ми ж з другом перекусивши у місцевій бургерній готувались відправлятись на вокзал. Дорогою назад, обопільно погодились, що дарма недооцінювали Хмельницький. Місто виявилось по-своєму крутим, тож дійшовши до вокзалу, ми залишили біля пам'ятника Хмельницькому не недопалок, а монетку на пам'ять, для того, щоб повернутись сюди ще раз. Перед посадкою на поїзд до Кропивницького, ми обидва були дещо засмучені. Додому повертатись геть не хотілось, а це – головна ознака того, що подорож пройшла якнайкраще.