З Кропивницького - у середньовіччя! Подорож до міста-музею на півдні хмельниччини

Де б я не був, і що б не бачив, в мене завжди є тисяча ідей та напрямків, щодо того, куди можна поїхати і що подивитись. В мене є, навіть, окремий блокнот, де вже наперед складені плани та маршрути майбутніх подорожей. Так само, на спеціально роздрукованій карті України, я обводжу назви тих міст, де вже побував. Після першого літа подорожей, моя карта непогано наповнилась новими відвіданими містами, однак, на ній практично не було позначок з Правобережної України. Все, що я там бачив, це лише пара міст, в яких і то був, по більшій мірі, випадково, наперед не плануючи того.

Для будь-яких моїх дій, потрібен попередній стимул. Так само і з подорожами. Почитаю, буває, про якесь цікаве місто і одразу сяду планувати маршрут того, як туди добратись. Зрозуміло, що Кам'янець-Подільський був моєю ціллю ще давно, тож, я з нетерпіням чекав того, коли ж нарешті зможу обвести кружечком це місто на своїй туристичній карті. Нажаль, прямого сполучення, ні від Кропивницького, ні від Знам'янки з цим містом немає, тож довелось вигадувати черговий хитромудрий план, щодо того, як же все-таки доїхати сюди. Розглянувши усі можливі варіанти, я зупинився на, навпевно, найзручнішому з усіх можливих, враховуючи моє початкове географічне розташування. Було вирішено, їхати пасажирським потягом "Запоріжжя- Львів" до Хмельницького, а вже звідти, від станції Гречани, одного з мікрорайонів міста, дістатись на дизель-поїзді і до самого Кам'янець-Подільського. Отож, маршрут було складено, а попутчики знайдені( напередодні покупки квитків, зі мною погодився поїхати мій друг — Володимир). Оскільки, поїзд "Запоріжжя-Львів" - єдина можливість дістатись з Кропивницького в сторону Західної України, квитки довелось брати ледь не за півтора місяці до поїздки. Кожного дня, після того, ідучи з пар додому, ми з другом робили так званий зворотній відлік до дати виїзду.

Напередодні дня виїзду, увесь тиждень стояла тепла, а подекуди, навіть, жарка погода. Здавалось, нічого не зможе завадити нам на шляху до відкритів. Чекаючи на пероні кропивницького вокзалу прибуття поїзда, я намагався уявити, як же пройде поїздка. В такі моменти, хочеться залишити всі свої проблеми та негаразди вдома і максимально поринути в атмосферу подорожі. Тоді, навіть, у найсміливіших думках, я й не міг уявити, що в результаті, все пройде настільки круто. Нарешті, поїзд "Запоріжжя-Львів" прибув на станцію Кропивницький. Всередині нашого плацкартного вагону, панувала тиша, приглушене світло з боку виходу додавало особливої атмосферності. Цього разу нам пощастило, оскільки наші місця були на нижніх полицях, тож спокій, який панував у вагоні, закликав до сну, тим паче, на наступний день нам потрібен був чималий запас сил. Їхали ми з другом, як і годиться справжнім студентам, без постільної білизни, з курткою замість ковдри, та рюкзаком під головою замість подушки. Зрештою, всередині було дуже жарко та, навіть, душно, тож особливого дискомфорту відсутність постілі нам не створила. Всю дорогу, в мені боролись два протиріччя. З одного боку, хотілось виспатись та бути максимально бадьорим перед наступним днем, а з іншого, хотілось побачити станції, на яких зупинявся наш поїзд, адже у цьому напрямку я їхав вперше. В результаті, переміг компромісний варіант : приблизно до першої години ночі, я милувався тим, що вдавалось розгледіти крізь темряву за вікном, а вже потім ліг спати. Однак, повноцінно виспатись мені так і не вдалось, тож десь перед шостою годиною ранку, я вже не спав, чекаючи на 40-ка хвилинну зупинку на станції Жмеринка. Будівля цього вокзалу — є однією з найкрасивіших в Україні. Її красою милувався, навіть, останній цар Російської імперії — Микола Другий. Не хочу здатись імперіалістом, однак, в часи коли я цікавився історією, Микода Другий був для мене дуже цікавим як історична постать, тож, хоча б краєм ока побачити вокзал Жмеринки, було для мене дуже важливо. Після Жмеринки, нам залишалось їхати приблизно дві години. Спати вже не дуже хотілсь, то остаток часу я згаяв милуючись ранковою природою Поділля.

Приблизно о 8:30 ранку, наш поїзд прибув до Хмельницького. Оглянути це місто ми з другом планували на наступний день, тож, навіть не стали виходити за межі станції. Дочекавшись відправлення поїзда "Запоріжжя-Львів", який нас сюди і привіз, на сусідній колії почалась посадка на приміську електричку "Хмельницький-Волочиськ", проїхати на якій нам треба було всього дві зупинки. До станції Гречани, ми, навіть, проїхались «зайцем», оскільки за цей час, провідники так і не дійшли до нашого вагону. У Гречанах, нам треба було провести три години, чекаючи на початок посадки на дизель-поїзд "Гречани-Ларга", який згодом і доправив нас до Кам'янця-Подільського. Після доволі ситного сніданку, ми вирішили оглянути саму станцію. Загалом, Гречани — доволі велика станція, на якій особливо розвинуте грузове сполучення, про що свідчила велика кількість товарних потягів, які перебували на стадії формування. Помилувавшись станцією з пішохідного моста, ми відправились оглядати сам мікрорайон.

Перша пам'ятка на нашому шляху, знаходилась ще на території станції - це був бюст Героєві Радянського Союзу, старшому лейтенанту, Івану Івановичу Філіппову. Територія самого ж мікрорайону виглядає як типовий спальний мікрорайон на околиці міста, з великою кількістю новобудов. Однак, дещо незвичне нам вдалось знайти і тут. На території одного з парків, нами було помічено церкву, тож ми поспішили її сфотографувати. Однак, наш туристичний запал не оцінила місцева жіночка літнього віку, з якою у нас відбувся наступний діалог :

– А що це ви тут фотографуєте?

- Будівлю цієї церкви, а хіба її не можна фотографувати?

– Фотографувати можна, однак, з якою метою ви це робите?

– Ми туристи, приїхали побачити ваше місто, от натрапили на цікаву пам'ятку, вирішили її сфотографувати, що у цьому такого?

– Здається мені, що ви щось недоговорюєте і переслідуєте якісь інші цілі, не просто так ви фотографуєте цю церкву. Звідки ви?

– З Кропивницького! ( відповів друг). З Кіровограда! (ляпнув я за звичкою).

– От бачите! Ви, навіть, не знаєте, звідки приїхали! Зважаючи на події у нашій країні, це виглядає дуже дивним, коли двоє людей з іншого міста фоторафують церкву.



В кінцевому результаті нашого діалогу, ми навряд-чи переконали цю жінку у тому, що ми не сепаратисти чи якісь борці проти віри, чи ким вона там нас уявляла, однак цей діалог залишив неприємний осад всередині. Де б я не був, що б не фотографував, ніхто й ніколи і слова мені не сказав. До того ж, поруч з цією церквою, на лавочці сиділа група молодих людей, які розпивали алкогольні напої та нецензурно лаялись. Чомусь, така картина зовсім не видалась неправильною цій жінці, зате двоє туристів, які фотографують церкву — це вже автоматично сепаратисти та порушувачі громадського спокою. Обговорюючи цей неприємний епізод з другом, ми згодом побачили ще одну церкву, фотографуючи яку, ми жартували про те, що зараз знову нізвідки з'явиться ця сама жіночка. Хоч, більше її ми і не зустріли на своєму шляху, цей випадок більше переріс у жарт, ніж у прикрість, тож кожного разу дістаючи телефон для того, щоб щось сфотографувати, ми жартома сподівались знову побачити цю місцеву вартову порядку. Так потихеньку і пройшло близько двох годин, тож не побачивши більше нічого цікавого у Гречанах, ми вирішили повернутись на станцію. До дизель-поїзду залишалось ще приблизно хвилин 40, тож придбавши квитки, ми стали чекати на початок посадки. Яким же було моє здивуваня, коли замість очікуваного повноцінного дизеля, я побачив скоріше те, що від нього залишилось. Всього три вагони, які тягнув тепловоз, при тому, що пасажирів набралась ціла платформа. Пам'ятаєте, я колись писав, що дизель "Шевченко-Гребінка" виглядає як пекло? Так от, дизель-поїзд "Гречани-Кам'янець-Подільський-Ларга" забирає це почесне звання. Причому, не таким страшним був ризик не зайняти місце всередині, як хоча б взагалі увійти в нього. Тільки-но двері дизеля відкрились, почалась справжня війна за місце всередині! Я навіть позаздрив фізичній формі місцевих бабусь, які з майстерністю борця, розштовхували всіх навколо, тільки скоріше б залізти всередину. Не знайшовши місць всередині вагону, ми з другом пішли шукати місця в тамбурі. Щастям було вже те, що ми, хоча б, зуміли забратись в середину та не стали жертвами фізичної сили бабусь. Ми вже готувались провести найближчі 2,5 години стоячи у тамбурі, однак одна з жінок підказала нам, що в сусідньому вагоні є вільні місця. Тож, нам, навіть вдалось сісти. А вже через кілька станцій, дизель був заповнений ледь не під зав'язку, включаючи і стоячі місця. Десь через півгодини, вагон трохи звільнився, принаймні, ніхто вже не стояв. І хоч, за вікном виднілись прекрасні подільські краєвиди, всередині самого дизеля було якось незатишно. Хотілось скоріше доїхати до Кам'янець-Подільського, та насолодитись прогулянкою цим містом

Нарешті, наш багатостраждальний дизель таки прибув на другу колію вокзалу. На відмінну від самого міста, вокзал у Кам'янець-Подільському не користується особливим ажіотажем серед пасажирів. Вдень, наприклад, тут практично пусто, адже основний пасажиропотік припадає на нічь, коли через Камянець-Подільський проходить кілька пар пасажирських поїздів. Тому, трошки підкріпившись всередині вокзалу, ми вирішили відправлятись одразу у напрямку Старого міста. Попереду на нас очікував цілий день прогулянок по місту, яке вважається одним з найкрасивіших в Україні і як ми потім переконались, цілком справедливо.

Гугл карти обіцяли 5 кілометрів пішим ходом, до Кам'янець-Подільської фортеці, яка була головною метою нашого візиту. Така відстань була зовсім невеликою для нас, оскільки щодня ми проходимо приблизно таку ж відстань по дорозі в університет. Вулиці, які вели нас до Старого міста, нічим не відрізнялись від звичайних районів, які можна зустріти у кожному місті. Однак, навіть вони мали певну свою родзинку, у вигляді захоплюючих муралів, тобто настінних малюнків. У порівнянні з тим, що малюють та пишуть на стінах кропивницьких будівель, Кам'янець-Подільські стріт-арти сприймались з певним подивом. Як це так, ніяких тобі нецензурних слів чи зображень на стінах... Невже, це і справді та сама Європа, до якої ми так прагнемо?

Першою пам'яткою, яка зустрілась на нашому шляху, став Сквер Лебедине Озеро, який знаходиться біля Новопланівського моста, який веде до Старого міста. Тут нам вдалось побачити цікаві статуї та фігурки, а також, навіть, пару лебедів, які навіть підпливли до нас, коли ми намагались їх сфотографувати. Переходячи по Новопланівському мосту, неможливо було не помітити неймовірні краєвиди, які відкривались навколо. Взагалі, Кам'янець-Подільський здивував своїми шикарними видами, які виднілись як на мосту, так і біля самої фортеці. Саме ж Старе місто вразило неймовірною кількістю шикарних історичних пам'яток, які траплялись практично на кожному кроці. Гуляючи вулицями Кам'янець-Подільського, здається, ніби ти здійсний подорож у часі і потрапив на кілька століть назад. В погоні за черговою фотографією, я не до кінця вірив у реальність всього побаченого мною. Я був несказанно радий тому, що все-таки знайшов спосіб приїхати сюди. Міська ратуша, Монастир Пресвятої Трійці, Свято-Георгієвський кафедральний собор... Це лише маленька частина тієї неймовірної краси, яку можна тут побачити. Жодна фотографія, жодна розповідь, не передадуть ті відчуття, які виникають під час прогулянки містом. Оглядаючи чергову пам'ятку я, навіть, здається, не дуже цензурно висловився, оскільки культурних слів в моєму словнику вже й не вистачало для того, щоб описати все побачене.

Коли ми вийшли до Замкового моста, звідти вже виднілась фортеця, а заодно і ще один прекрасний вид в її сторону. Вхід до фортеці по студентському квитку коштував 20 гривень. Екскурсія — цілих 200-ті. Нажаль, наше матеріальне становище було обмеженим, однак територію фортеці ми обходили повністю, заглянувши у кожну з її веж. Відчуття того, що ти знаходишся десь у середньовіччі, було тут особливо помітним. Піднімаючись по сходах, які вели до веж, я проводив паралелі з Замком Любарта, який знаходиться у Луцьку. Там, я вже був два роки тому, і тут, у Кам'янець-Подільському, знову пережив ті самі відчуття, коли ти, здається, потрапляєш на сторінки тих книг по історії, які колись читав.

Після того, як закінчили оглядати фортецю, ми піднялись на пагорб, який знаходився за нею. Там, ми і застали захід сонця, а заодно, і те, як верхівки веж фортеці засяяли червоною підсвіткою. Вечірні вогні фортеці лише підсилювали ефект від побаченого. В цей момент, стоячи на верхівці пагорбу, ми певно відчували себе як альпіністи, які підкорили чергову вистоту. Я ще ніколи не відчував такої легкості як у цей момент. Всі проблеми були залишені позаду, я просто милувався вечірнім містом, дякуючи самого себе за те, що приїхав сюди. Гуляючи вулицями Кам'янець-Подільського, ми з другом, були захоплені спокоєм та затишком цього міста. Тут немає зайвого шуму та метушні, притаманної великим містам. Навідміну від інших міст, тут не відчуіваєш себе чужим. Звідси, точно не хочеться поїхати, тож ми, навіть, залишили на пам'ять монетки, для того, щоб колись ще раз сюди повернутись.

По дорозі на вокзал, ми ледь не заблукали, адже гугл карти відключились у самий непідходщяий момент. Однак, ми таки зуміли зорієнтуватись і взявши в супермаркеті по пляшці хмельницького пива, пішли на вокзал, де на нас очікувала ціла ніч. Спочатку, ми планували поселитись до кімнат відпочинку, однак вони виявились вже давно зачиненими. Оскільки, ми так і не встигли знайти підходящий хостел, хоч один з них і знаходився практично у нас під носом, було вирішено заночувати просто у залі очікування на вокзалі.

Чи то пиво виявилось дійсно хорошим, чи намотані за день кілометри дали про себе знати, однак, я практично одразу відключився. Після того, я ще кілька разів то прокидався, то знову засинав. Це продовжувалось десь до третьої години ночі, коли, навіть всередині вокзалу, стало дуже прохолодно, тож решту часу я провів без сну. Намагаючись зігрітись, я кроками міряв приміщення вокзалу, слухаючи в навушниках музику. До ранкового дизеля залишалось приблизно три години. Наступний день ми з другом мали провести вже у Хмельницькому. Про це все, ви матиме змогу прочитати у другій частині.