Суми очима кропивницького туриста. Частина перша

Не встиг я було перевести подих після прогулянки Тростянцем, як вже треба було відправлятись до Сум. Дуже інтенсивна видалась доба, яка, якщо рахувати від 12-ї ночі, розпочалась в Полтаві, а мала завершитись саме в Сумах.

Знайомство з будь-яким містом для мене традиційно починається з залізничного вокзалу. І хоч у Сумах, або як частіше кажуть місцеві СумАх, ставлячи наголос на останньому складі, остання реконструкція вокзалу була проведена менше 10 років тому — у 2008, навряд-чи його теперішня будівля чимось здивує. Принаймні зовні мене вона зовсім не вразила, зате всередині було чисто і затишно. І хоч, у Сумах двоповерховий вокзал, а відповідно і два зали очікування, більш комфортним, саме на другому поверсі, скористатись може далеко не кожен, адже вхід туди — лише за наявності квитків на поїзд дальнього слідування. Не знаю, чи слідкує за цим хтось на практиці, однак квитка на пасажирський потяг в мене не було, як і бажання затримуватись довго на вокзалі, про який, однак, як і про залізницю в місті, сказати кілька слів доведеться.

Суми могли б і не стати обласним центром, якби не залізниця, адже саме прокладення колій посприяло неабиякому розвитку міста. Ну а завдячувати цьому сумчани повинні будівництву залізниці від Мерефи до Ворожби, яка і пройшла територією міста. Сталося це у 1877 році, а вже через рік, перший паровоз завітав на станцію Суми.

До Другої Світової вокзал у Сумах виглядав в рази привабливіше ніж зараз. Після завершення війни, очевидно, питання належної реконструкції вокзалу було не на часі, тому замість цього нашвидкоруч звели будівлю за типовим проектом для тих років. Подібного типу вокзали мені вже довелось зустрічати в Коростені та Житомирі.

Суми для себе я відніс до типу міст, від яких не знаєш чого очікувати. Тому, вирушаючи від вокзалу по проспекту Шевченка до центру міста я сподівався на те, що Суми стануть для мене великим відкриттям, адже готуючись до поїздки, принаймні з екрану ноутбуку, фотографії міста справляли приємне враження.

Дійшовши до центру я, по модному кажучи, спіймав флешбек, пов'язаний з моєю нещодавньою поїздкою до Харкова. Чимось видались схожими ці міста. Ну а головна їх подібність — багато в чому схожі собори: Спасо-Преображенський у Сумах, та Успенський у Харкові. Про Успенський, я трохи розповів у звіті про Харків, натомість Спасо-Преображенський собор сьогодні є однією з найбільш впізнаваних будівель міста. До речі, можна сказати, що таким він був і приміром 100 років тому, адже як би не змінилась з тих часів Соборна вулиця, собор і в ті часи був головною її прикрасою.

Ще одна не менш впізнавана будівля центру Сум — Вознесенська церква. До речі, одну Вознесенську церкву того дня я вже бачив, у місті Тростянець, з якого і приїхав до Сум. Сумська ж церква, збудована в стилі українського бароко. ЇЇ особливість в тому, що вона є найстарішою кам'яною будівлею міста. І якщо при радянському союзі храми часто віддавались під будівлі складів, Вознесенському собору в цьому плані "пощастило" трохи більше, адже в його будівлі знаходився музей прикладного мистецтва.

Всі ці пам'ятки знаходяться на Соборній вулиці — головній пішохідній у місті. Звичайно ж, центральна вулиця сьогодні, як і багато років тому, є улюбленим місцем відпочинку серед сумчан. Місцеві жителі називають її "сотнею", та звідки взялась така назва, точно не скаже ніхто. Саме Соборну вулицю прикрашає пам'ятник Тарасу Григоровичу Шевченко, підійти до якого мені однак не вдалось, адже територія біля пам'ятнику перебуває на реконструкції.

Відзначу, що навіть ці 500 метрів Соборної вулиці справили на мене неабияке враження. Однак, це була лише маленька, хоч і дуже вагома, частина Сум. Про те, що вдалось побачити далі розповім у наступній частині.